Права людини: загальна
їх реалізація та захист в Україні
Людина, її права і
свободи становлять у правовій державі найвищу соціальну цінність, саме на їхнє
забезпечення й найповнішу реалізацію у суспільному житті має бути спрямована
уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління.
Адже конституційний лад України ґрунтується на визнанні людини, її життя і
здоров’я, честі і гідності, недоторканості та безпеки найвищою соціальною
цінністю, пріоритету її прав і свобод. Гарантування прав і свобод людини є
головним обов’язком держави, держава відповідальна перед людиною та
суспільством за свою діяльність.
Конституційним
принципом є принцип верховенства права який закріплений у ст. 8 Конституції
України, громадяни здійснюють свої права за принципом “дозволено все, що прямо
не заборонено законом”, а державні органи та їх посадові особи — за принципом
“дозволено лише те, що прямо визначено законом”. Україна визнає пріоритет
загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів
міжнародного права.
Окрім цих визначальних
конституційних положень, які становлять міцну правову основу статусу людини в
Україні, її конституційні права і свободи закріплені у спеціальному розділі
“Права, свободи і обов’язки людини і громадянина”. У свою чергу, ці права і
обов’язки, разом із зазначеними вище конституційними принципами, становлять
конституційний статус людини і громадянина. Будучи конкретизовані у нормах
чинного законодавства, вони разом з цими нормами складають правовий статус
особи, захист і здійснення якого становить головне завдання правового
регулювання, діяльності управлінських ланок державного апарату.
Цілком зрозуміло, що
ефективне забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян може бути
належним лише за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці,
ставлення до людини в апараті державного управління у кожного працівника цього
апарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на будь-які
негативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку практичне здійснення
прав і свобод, а також законних інтересів членів суспільства.
Пріоритетом для
будь-якої держави має бути дотримання прав і свобод людини. У 1991 році
Україна, ставши незалежною державою, зробила перший крок на шляху до
ствердження демократичності, верховенства права.
Так в Конституції
України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Ст.
21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності
та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно ст.
22 Основного Закону держави права і свободи людини і громадянина, закріплені
цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються
і не можуть бути скасовані. Ч. 3 ст. 22 Конституції України підкреслює, що за
прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Права будь-якої людини
є універсальними (тобто, вони належать усім людям в будь-яких ситуаціях
незалежно від соціального становища), вродженими (тобто, вони вже
належать кожній людині лише за фактом народження) і невід’ємними (це
означає неможливість позбавити індивіда цих прав чи неможливість його
добровільної відмови від цих прав).
Спрощено права людини
характеризуються трьома головними рисами:
·
кожна
влада має обмеження для своєї діяльності;
·
у
кожної людини є своя суверенна сфера, в яку ніяка влада не може втручатися;
·
кожна
людина може виступити проти держави або іншого індивіда з метою захисту своїх
прав.
Разом з тим важливо
усвідомлювати, що будучи фундаментальними, права людини разом із тим не
є абсолютними. В ліберальному дискурсі такі обмеження характеризуються
висловом про те, що “Ваші права закінчуються там, де починаються права інших
людей“.
В соціально-правовій
практиці права можуть обмежуватися з метою захисту інших соціальних
цінностей. Наприклад, заборона пропаганди расизму або закликів до бунту
обмежують свободу слова; деякі заходи правоохоронних органів обмежують таємницю
приватного життя, тощо. Важливо те, що таке втручання в сферу особистих прав не
може бути свавільним й встановлюється вимогами закону. В демократичній державі
умови, за яких права людини можуть бути обмежені, детально визначені в
Конституції. Так у ст. 64 Конституції України встановлено, що “В умовах
воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і
свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і
свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї
Конституції”.
Права людини і
громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених
Конституцією і
з метою:
·
врятування
життя людей та майна;
·
запобігання
злочинові чи його припинення;
·
забезпечення
інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського
порядку, економічного добробуту;
·
забезпечення
охорони здоров’я і моральності населення, захисту репутації або прав і свобод
інших людей;
·
запобігання
розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.
Ні в якому разі не
можуть бути обмежені:
·
право
мати рівні з іншими конституційні права і свободи та право бути рівними перед
законом;
·
право
громадянина України не бути позбавленим громадянства; право не бути вигнаним за
межі України та право не бути виданим іншій державі;
·
право
на життя і право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей
від протиправних посягань;
·
право
кожного на повагу до його гідності і право не бути підданим катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню: право не бути підданим без власної згоди медичним, науковим чи іншим
дослідам;
·
право
на свободу та особисту недоторканність; право не бути заарештованим або триматися
під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в
порядку, встановлених законом, тощо.
Тобто, фундаментальний
характер прав людини означає, що будь-яке втручання державної влади у
реалізацію ваших прав має бути чітко юридично закріпленим, відповідати
положенням Конституції та бути обґрунтованим.
Фундаментальні засади
захисту суб’єктивних прав містяться у Конституції України, відповідно до ч. 3
ст. 8 якої звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і
громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.
Крім цього,
гарантується право на судовий захист, що передбачено ст. 55 Конституції
України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується
право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право
звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини.
Кожному гарантується
право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з
підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом.
Кожен має право після
використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом
своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є
Україна.
Кожен має право
будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань.
Це означає, що кожному
гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у
правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства
вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або
створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші утиски прав і
свобод. Також, зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в
суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб.
Окремо від системи
національних судових інстанцій слід відмітити юрисдикцію Європейського суду з
прав людини. Його унікальний вплив на будь-яку національну систему правосуддя
полягає в тому, що Європейський суд виробляє стандарти захисту прав людини, які
впливають на правові системи практично всіх держав Європи і, зокрема, на
національне законодавство і процесуальну практику в кримінальному, цивільному,
адміністративному судочинстві, стан іноземних громадян, права преси і свободу
слова тощо. Робота Європейського Суду побудована на принципі субсидіарності,
згідно з яким головна роль захисту прав людини, що закріплені в Конвенції прав
людини і основоположних свобод, належить національним системам держав-учасниць
і, перш за все, їх судовим органам. Національні суди
можуть і повинні застосовувати положення Конвенції у своїй практиці та
ефективно захищати від їх порушень.
Гарантування
суб’єктивних прав людини органами внутрішніх справ проявляється у забезпеченні
особистої безпеки громадян; у своєчасному запобіганні злочинам та
адміністративним правопорушенням, швидкому і повному їх розкритті, охороні
суспільного порядку та забезпечення суспільної безпеки; захисті власності від
протиправних посягань; наданні правової
та організаційної допомоги громадянам, посадовим особам й іншим
суб’єктам у здійсненні їх законних прав та інтересів.
Таким чином, питання
загальної реалізації прав людини та захисту в Україні регламентовано у чинному
законодавстві України, однак яких способів притримуватися під час їх реалізації
та захисту вирішувати кожному громадянину самостійно.